Буває так холодно і боляче. Так самотньо і пронизливо сиро. І дощ пробиває не асфальт, а пальці на ногах, коли йдеш бруківкою. Усе це чвакає з підошвою разом і підслизує стопи в обувці... А потім застуда... і закладений ніс, і говориш як у трубу. Кашель, головний біль. Ще здається, немовби ти на іншій планеті –– від температури, напевно...
В якийсь момент ти розумієш, що захворів зовсім не ти, а твої думки... якісь люди навколо, чи навіть в тобі самому. Ти подумав про них одне, вийшло інше. Надії, що не мають сенсу, непорозуміння... Спочатку ти протестуєш, потім мовчки спостерігаєш... ще пізніше –– намагаєшся знайти вихід. Він же має бути -- цей вихід?
Заварю шавлієвого чаю -- від нежитю – й медитуватиму на квіти-мандали в моєму саду -- щоб знайти точку опору у Красі... Вона – єдине виправдання, останній притулок. Останній аргумент безпричинного. Краса гарного, краса огидного...
А чай м'який та легкий... від нього туманяться окуляри й зігрівається серце. Я думаю про небесні землі... Всередині мене тиша – м'яка і тепла, як димка над Гімалаями. І я дивлюся на тролейбуси, що проходядь повз, на парочки, які жують здобу. Мені добре вже тільки тому, що що все це є. Недивлячись на те, що через дорогу кричить бабка –– її недослухав школяр із сусіднього двору і пішов. Вона урівнює баланс крику й тиші на вулиці, а через секунду змовкне й піде собі далі. Навіть не помітивши, що кричала. Сусіди роблять ремонт. Піднімаючись сходами, я згадую про це. Свердлять несносно, та я забуваю й про це –– світ зупиняється від думок і йде з ними знову. У ці дні я хворію зовсім не так, як раніше -- це вже лікується звичайними краплями. Я вдома. І поза ним. Можливо, я встигла спуститися знову на вулицю? Все одно від чудовий, цей світ. Або, в будь якому випадку, я дуже про це так думаю.
